28 березня 2019 р.

Герої серед нас




«Яке обличчя у війни?» - спитаєте ви? Я десь чула, що не жіноче. Дозвольте заперечити, бо війна для мене має саме жіноче обличчя. Це згорьоване лице моєї мами, стривожене сестри, злякане моє і ще тисячі скорботних жіночих облич, які віддали своїх чоловіків, синів, братів, наречених війні. Війні, яку так незрозуміло назвали АТО. Пройшло вже понад чотири роки, відтоді як у нашу сім'ю прийшла війна. Сьогодні дивлюся навколо, і думаю, що  у війни взагалі немає обличчя.
Є лише обличчя, в яких живе війна. Вона назавжди  причаїлась в очах мого брата, який пройшов страшне пекло війни, вижив, вистояв і повернувся додому, до люблячої родини.  Петрик, Петрусь, Петро – наша найрідніша людина. На його, тоді ще не зміцнілого юнака (мав за плечима 22 роки), випало стільки випробувань, що і деяким дорослим не під силу. Отримавши в 2014 році повістку із райвійськкомату під час першої хвилі мобілізації, у нього навіть і в думці не було ховатися чи втікати.  Хоча він був єдиним чоловіком у нашій сім'ї. Декілька років назад ми поховали свого батька, хвора матуся, прикута до ліжка, старша сестра і я, одинадцятирічне дівча.  З того квітневого дня для брата  та всіх його рідних розпочався новий відлік часу. Якими ж довгими були ті безсонні ночі та тривожні дні, сповнені переживань, сліз та неспокою для всіх нас.  Мама день і ніч молила Всевишнього, аби захистив і зберіг її рідну кровиночку, її синочка, аби повернув його живим і неушкодженим додому…
 Не раз дивлячись смерті в очі, найбільше хвилювався Петро, як же будуть вдома його рідні, як даватимуть собі раду. Коли сестра Люда телефонувала, то брат завжди заспокоював і казав, що все буде добре, хоч насправді все було жахливо. Він дуже любив техніку, мав диплом автослюсаря і  потрапив в ремонтний батальйон у складі 51-ої ОМБР, який обслуговував військову техніку поблизу передової. Кожного дня обстріли. Падав смертоносний «град». Але найстрашніше було, коли прилітав «Ураган».  24-го серпня, коли в Києві святкували День Незалежності, в хлопців було справжнє пекло, яке потім назвали Іловайським котлом. Тоді ж Петро разом з іншими бійцями потрапив у полон. Повезли в Сніжне Донецької області. Багато страждань тоді зазнав мій брат. Хоч і не любить про це розповідати, все ж таки з тих небагатьох спогадів, якими він ділився, ми чули які  знущання та приниження зазнали там наші воїни. Їх  ставили на коліна, та вони не зламались, не втратили свою гідність. 
Силі волі і витримці духу брата і його товаришів можна тільки позаздрити.  Тривожні думки, хвилювання за рідних не давали спокою Петрові. «Мамо, рідна, сестрички мої милі... Я можу тільки уявляти, як вам зараз, як злякано ви дивитесь новини і прислухаєтесь, чи нема звісток про мою бригаду. Як ненька щоночі слухає цокання годинника, рахуючи хвилини до світанку. А ранок буде, мамо, буде. Заради нього я тут. Отакий собі світлий сонячний ранок, де всі прокинуться щасливі...» - такі думки допомагали нашому братові вистояти і вижити. А ще йому наснилось, що повернувся додому. Майже місяць ми не мали звістки про Петю. Останній дзвінок був  20-го серпня, а повідомив, що живий аж через місяць. Це був найщасливіший дзвінок для всіх нас.
Ми тоді ще не знали, що наш братик у полоні. Шукали скрізь, а селом повзли чутки про найгірше. Напевно наша віра та молитва були такими сильними, що сили небесні зглянулись над нами і повернули нашого Петруся з того пекла. Волонтери доклали неймовірних зусиль, щоб його відшукати. 25-го вересня відбувся обмін полоненими, в числі яких був і наш Петро. Радість від зустрічі була фантастичною. Дивлячись в його очі, ми бачили неймовірні страждання від пережитого на війні, біль втрат побратимів, гіркоту від зрад. Але там ще були мужність і відвага, непохитність і стійкість та нездоланна жага до життя. «Бо як же без мене будуть мої дівчата» - говорить наш Петрик.
Я дуже пишаюсь своїм братом, для мене він справжній Герой. Про нього мені говорити легко і водночас важко. Легко, бо ми все життя разом і важко, бо теперішнього і майбутнього у нас могло б і не бути.  Мій брат такий як і всі, нічим не відрізняється від інших хлопців. І разом з тим особливий, бо він є любов!
З великої любові він був готовий пожертвувати своїм життям, захищаючи нас та мільйони інших українців. Адже тільки любов здатна на перемогу: любов до родини, любов до рідної землі, любов до всього, що ми асоціюємо зі словом Україна.
Я хочу сказати, що мій брат Петро - втілення відданої та жертовної служби своєму народу, щирої, щедрої та до кінця вірної любові Батьківщині та своїй родині. Ти наш   захисник і надійна опора для сім'ї та приклад наслідування для мене. Ти – найкращий у світі, ми любимо і пишаємося
  тобою! Ти справжній мужчина, дякуємо тобі, що ти у нас є!
  Богдана Головій 
 учениця 9-А класу 
Переможець обласного творчого конкурсу "Герої серед нас".  І місце серед учнів 5-9 кл.  

Немає коментарів:

Дописати коментар