«Яке обличчя у війни?» - спитаєте ви? Я десь чула, що не жіноче. Дозвольте
заперечити, бо війна для мене має саме жіноче обличчя. Це згорьоване лице моєї
мами, стривожене сестри, злякане моє і ще тисячі скорботних жіночих облич, які
віддали своїх чоловіків, синів, братів, наречених війні. Війні, яку так
незрозуміло назвали АТО. Пройшло вже понад чотири роки, відтоді як у нашу сім'ю
прийшла війна. Сьогодні дивлюся навколо, і думаю, що у війни взагалі немає обличчя.
Є лише обличчя,
в яких живе війна. Вона назавжди
причаїлась в очах мого брата, який пройшов
страшне пекло війни, вижив, вистояв і повернувся додому, до люблячої родини. Петрик, Петрусь,
Петро – наша найрідніша людина. На його, тоді ще не зміцнілого юнака (мав за
плечима 22 роки), випало стільки випробувань, що і деяким дорослим не під силу.
Отримавши в 2014 році повістку із райвійськкомату під час першої хвилі
мобілізації, у нього навіть і в думці не було ховатися чи втікати. Хоча він був єдиним чоловіком у нашій сім'ї.
Декілька років назад ми поховали свого батька, хвора матуся, прикута до ліжка,
старша сестра і я, одинадцятирічне дівча.
З того квітневого дня для брата та всіх його рідних розпочався новий відлік
часу. Якими ж довгими були ті безсонні ночі та тривожні дні, сповнені
переживань, сліз та неспокою для всіх нас. Мама день і ніч молила Всевишнього, аби
захистив і зберіг її рідну кровиночку, її синочка, аби повернув його живим і
неушкодженим додому…
Не раз дивлячись смерті в очі, найбільше
хвилювався Петро, як же будуть вдома його рідні, як даватимуть собі раду. Коли
сестра Люда телефонувала, то брат завжди заспокоював і казав, що все буде
добре, хоч насправді все було жахливо. Він дуже любив техніку, мав диплом
автослюсаря і потрапив в ремонтний
батальйон у складі 51-ої ОМБР, який обслуговував військову техніку поблизу
передової. Кожного дня обстріли. Падав смертоносний «град». Але найстрашніше
було, коли прилітав «Ураган». 24-го
серпня, коли в Києві святкували День Незалежності, в хлопців було справжнє
пекло, яке потім назвали Іловайським котлом. Тоді ж Петро разом з іншими
бійцями потрапив у полон. Повезли в Сніжне Донецької області. Багато страждань
тоді зазнав мій брат. Хоч і не любить про це розповідати, все ж таки з тих
небагатьох спогадів, якими він ділився, ми чули які знущання та приниження зазнали там наші
воїни. Їх ставили на коліна, та вони не
зламались, не втратили свою гідність.
Силі волі і витримці духу брата і його товаришів можна тільки
позаздрити. Тривожні думки, хвилювання
за рідних не давали спокою Петрові. «Мамо, рідна, сестрички мої милі... Я можу тільки уявляти, як
вам зараз, як злякано ви дивитесь новини і прислухаєтесь, чи нема звісток про
мою бригаду. Як ненька щоночі слухає цокання годинника, рахуючи хвилини до
світанку. А ранок буде, мамо, буде. Заради нього я тут. Отакий собі світлий
сонячний ранок, де всі прокинуться щасливі...» - такі думки допомагали нашому
братові вистояти і вижити. А ще йому наснилось, що повернувся додому. Майже місяць ми не мали звістки про Петю. Останній
дзвінок був 20-го серпня, а повідомив,
що живий аж через місяць. Це був найщасливіший дзвінок для всіх нас.
Ми тоді ще
не знали, що наш братик у полоні. Шукали скрізь, а селом повзли чутки про
найгірше. Напевно наша віра та молитва були такими сильними, що сили небесні
зглянулись над нами і повернули нашого Петруся з того пекла. Волонтери доклали
неймовірних зусиль, щоб його відшукати. 25-го вересня відбувся обмін
полоненими, в числі яких був і наш Петро. Радість від зустрічі була фантастичною.
Дивлячись в його очі, ми бачили неймовірні страждання від пережитого на війні,
біль втрат побратимів, гіркоту від зрад. Але там ще були мужність і відвага,
непохитність і стійкість та нездоланна жага до життя. «Бо як же без мене будуть
мої дівчата» - говорить наш Петрик.
Я дуже пишаюсь своїм братом, для мене він
справжній Герой. Про нього мені говорити легко і водночас важко. Легко, бо ми
все життя разом і важко, бо теперішнього і майбутнього у нас могло б і не бути.
Мій брат такий як і всі, нічим не
відрізняється від інших хлопців. І разом з тим особливий, бо він є любов!
З
великої любові він був готовий пожертвувати своїм життям, захищаючи нас та
мільйони інших українців. Адже тільки любов здатна на перемогу: любов до
родини, любов до рідної землі, любов до всього, що ми асоціюємо зі словом
Україна.
Я
хочу сказати, що мій брат Петро - втілення відданої та жертовної служби своєму
народу, щирої, щедрої та до кінця вірної любові Батьківщині та своїй родині.
Ти наш захисник і надійна опора для сім'ї та приклад
наслідування для мене. Ти – найкращий у світі, ми любимо і пишаємося
тобою! Ти справжній мужчина,
дякуємо тобі, що ти у нас є!
Богдана
Головій
учениця 9-А класу
Переможець обласного творчого конкурсу "Герої серед нас". І місце серед учнів 5-9 кл.
Немає коментарів:
Дописати коментар