29 березня 2019 р.

"Книгоманія" forever!


Щороку у дні весняних канікул дитячі бібліотеки України проводять Всеукраїнський тиждень дитячого читання.  Це свято  має давні традиції та  набуло сьогодні особливого змісту для кожного учасника, адже в наш  час інтенсивного
розвитку інформаційних технологій та швидкого Інтернету, надзвичайно важливо зберегти в дітях любов до читання. Воно допомагає дітям відчути радість спілкування з книгою, нагадує дорослим про значення друкованого слова у дитинстві, привертає увагу до проблем дитячого читання.  Тиждень дитячого читання  зібрав в Заболоттівській публічній бібліотеці шанувальників книги на конкурс «Найкращий читач-2019»,  який проводився серед учнів сьомих класів. Дійство  відбувалось в рамках Всеукраїнського конкурсу дитячого читання «Книгоманія», основна ідея якого - популяризація читання. Найерудованіші, найактивніші, найкмітливі та
найзавзятіші діти, які багато читають і вміють про це розказати, змагалися за звання “Суперчитач бібліотеки”.
В конкурсі  взяли участь найактивніші читачі бібліотек нашої громади – Зінчук Софія(с. Гута), Дарія Шикотюк (смт Заболоття), Янчук Ангеліна (с.Тур) та Денисюк Ангеліна (с.Заліси).  До участі в конкурсі учні поставились з великою відповідальністю. Учасникам потрібно було задіяти свій інтелект і проявити неабияку ерудицію. Під час виступів діти проявили фантазію, креативність, свої захоплення та артистичні здібності. Як виявляється, юні читайлики – справжні гурмани, адже представляли
різножанрову літературу: класичні і сучасні твори української і світової літератури, пригоди і
фентезі. Крім того, учасники демонстрували свої читацькі щоденники. Потрібно відзначити, що перед журі стояло непросте завдання – вибрати кращих з кращих, оцінивши їх ерудованість, креативність і вміння аналізувати прочитане. Компетентне журі обрало переможця, який здобув титул «Суперчитач бібліотеки», ним стала учениця 7-Б класу Шикотюк Дарія. Всі учасники отримали подяки та маленькі сувеніри. Переможець нагороджений дипломом. Під час заходу книгомани познайомилися, розповіли про себе
та позмагалися читацькими вміннями. А також довели, що підлітки не тільки «пропадають» у гаджетах, а ще й читають.
 Цей конкурс дав можливість дітям здобути перемогу не завдяки особливим  талантам і здібностям, а тільки завдяки систематичному читанню. Взагалі, Суперчитач кожен з наших учасників! Чесно! Бо всі - щиро і довірливо говорили про свої почуття під час прочитання своїх книжок. Бо всі дуже прискіпливо заповнювали "Читацькі щоденники" думками, цитатами, малюнками.Бо вони дійсно читаючі діти!!!Тиждень дитячого читання закінчується, але бібліотеки чекають на юних відвідувачів, їх батьків, щоб знову відправитись у нові, цікаві та захоплюючі подорожі у цікавий та новий світ, де кожен читач відчує себе бажаним гостем.

28 березня 2019 р.

Мій тато - Герой!

Я вже велика. Мені десять років і я вже знаю, що таке АТО. І я знаю, що якщо до цього дивного і незнайомого слова додати  букву «т», то вийде таке знайоме і рідне слово «Тато».   Поняття « АТО»  прийшло до нас у хату чотири роки тому разом з дядечками з військомату. Тоді  мій тато Ігор  один із перших був мобілізований до війська.
Він не шукав лазівок і не ховався  від призову. Тато пішов  воювати на Схід, щоб ми могли мирно жити і спати в теплі.   Ми з нетерпінням чекали  його повернення додому. Закреслювали дні у календарі, бо здається, що тоді час минає швидше. Увечері дивились новини та ловили кожне слово про події на Сході, де  був і мій любий тато. А ще довгими осінніми вечорами
пригадували веселі й сумні миті нашого життя, пов’язані з татусем.  І досі пам’ятаю, як тривожилися мама, бабуся й усі рідні, коли його забрали на війну. Я тоді була ще маленька й не розуміла, чому так часто плаче мама, чому не випускає свій телефон з рук. А бабуся все повторювала: «Твій тато – герой». І я це знаю, бо тільки герої можуть боронити отой клаптик землі, який звався висотою №404. Ця висота знаходилась під Красним Доном
Луганської області. «Більш, ніж за тиждень оборони терикону закінчилось практично все – набої, їжа, вода, яку зливали з радіаторів  військової техніки, поки її не розтрощили, харчувались кукурудзою, яку приносили місцеві» - так розповідав нам тато після повернення. Бійці були десять днів під обстрілами, не могли підняти голови з окопів, не мали вже чим оборонятися, бо «Гради» спалили техніку, та так і  не дочекалися ніякої підмоги. З трьох боків —  оточені, а з четвертого — Росія.  Тільки й підтримувала їх віра в порятунок та жага до життя. Саме вони та ще наші щирі молитви і наша безмежна любов врятували тата від смерті, який тоді отримав два поранення в ногу, сильну
контузію та був заживо похоронений.   Зате я назавжди запам’ятала той день, коли татусь повернувся додому – змучений, але такий мужній і красивий, такий рідний! Мама й бабуся тоді знову плакали – уже від радості. А я міцно-міцно обняла  його й була найщасливішою в світі. Потім тато пішов до нашої недобудованої хати й на горішньому вікні почепив синьо – жовтого прапора. Тепер йому доводиться часто лікуватись, бо війна відібрала  здоров’я. Але не  зламала!
Ти – мій Герой, татку! Ти – справжній патріот! Мій тато Ігор завжди приходить іншим на допомогу та подає приклад великої стійкості і мужності. І тільки ми знаємо як тобі важко, коли ти не можеш заснути від болю, а потім прокидаєшся від того, що сниться війна. Та ти не здаєшся. Ти міцно пригортаєш мене до своїх грудей і повторюєш: «Прорвемось. Все буде добре, доню. Бо я не здамся без бою!» І тоді мені так добре і затишно, бо я знаю, що тато сильний і завжди буде захищати мене.
   Недавно тато подарував мені синьо-
жовтого повітряного змія. І ми з ним удвох запускали його у блакитне небо. Високо-високо. Як нам було весело! Але знаєш, татку, я не хочу жодних подарунків. Просто будь поруч з нами. Кажуть, що я татова копія. Пишаюся цим! Хочу бути такою, як він – відважною, веселою, доброю і справедливою.  Мрію, щоб ти швидше добудував нашу хату, щоб виріс той сад, який  посадив, щоб у нашій домівці назавжди оселилося щастя, а в Україні запанував мир. Я хочу, щоб усі на світі знали, який мужній, незламний, відданий в мене тато. МІЙ ТАТО – ГЕРОЙ!
                          

Головій Яна  уч. 4-А класу
переможець обласного творчого конкурсу "Герої серед нас"
І місце серед учнів 1-4 кл.                                                                                       
                                     




Герої серед нас




«Яке обличчя у війни?» - спитаєте ви? Я десь чула, що не жіноче. Дозвольте заперечити, бо війна для мене має саме жіноче обличчя. Це згорьоване лице моєї мами, стривожене сестри, злякане моє і ще тисячі скорботних жіночих облич, які віддали своїх чоловіків, синів, братів, наречених війні. Війні, яку так незрозуміло назвали АТО. Пройшло вже понад чотири роки, відтоді як у нашу сім'ю прийшла війна. Сьогодні дивлюся навколо, і думаю, що  у війни взагалі немає обличчя.
Є лише обличчя, в яких живе війна. Вона назавжди  причаїлась в очах мого брата, який пройшов страшне пекло війни, вижив, вистояв і повернувся додому, до люблячої родини.  Петрик, Петрусь, Петро – наша найрідніша людина. На його, тоді ще не зміцнілого юнака (мав за плечима 22 роки), випало стільки випробувань, що і деяким дорослим не під силу. Отримавши в 2014 році повістку із райвійськкомату під час першої хвилі мобілізації, у нього навіть і в думці не було ховатися чи втікати.  Хоча він був єдиним чоловіком у нашій сім'ї. Декілька років назад ми поховали свого батька, хвора матуся, прикута до ліжка, старша сестра і я, одинадцятирічне дівча.  З того квітневого дня для брата  та всіх його рідних розпочався новий відлік часу. Якими ж довгими були ті безсонні ночі та тривожні дні, сповнені переживань, сліз та неспокою для всіх нас.  Мама день і ніч молила Всевишнього, аби захистив і зберіг її рідну кровиночку, її синочка, аби повернув його живим і неушкодженим додому…
 Не раз дивлячись смерті в очі, найбільше хвилювався Петро, як же будуть вдома його рідні, як даватимуть собі раду. Коли сестра Люда телефонувала, то брат завжди заспокоював і казав, що все буде добре, хоч насправді все було жахливо. Він дуже любив техніку, мав диплом автослюсаря і  потрапив в ремонтний батальйон у складі 51-ої ОМБР, який обслуговував військову техніку поблизу передової. Кожного дня обстріли. Падав смертоносний «град». Але найстрашніше було, коли прилітав «Ураган».  24-го серпня, коли в Києві святкували День Незалежності, в хлопців було справжнє пекло, яке потім назвали Іловайським котлом. Тоді ж Петро разом з іншими бійцями потрапив у полон. Повезли в Сніжне Донецької області. Багато страждань тоді зазнав мій брат. Хоч і не любить про це розповідати, все ж таки з тих небагатьох спогадів, якими він ділився, ми чули які  знущання та приниження зазнали там наші воїни. Їх  ставили на коліна, та вони не зламались, не втратили свою гідність. 
Силі волі і витримці духу брата і його товаришів можна тільки позаздрити.  Тривожні думки, хвилювання за рідних не давали спокою Петрові. «Мамо, рідна, сестрички мої милі... Я можу тільки уявляти, як вам зараз, як злякано ви дивитесь новини і прислухаєтесь, чи нема звісток про мою бригаду. Як ненька щоночі слухає цокання годинника, рахуючи хвилини до світанку. А ранок буде, мамо, буде. Заради нього я тут. Отакий собі світлий сонячний ранок, де всі прокинуться щасливі...» - такі думки допомагали нашому братові вистояти і вижити. А ще йому наснилось, що повернувся додому. Майже місяць ми не мали звістки про Петю. Останній дзвінок був  20-го серпня, а повідомив, що живий аж через місяць. Це був найщасливіший дзвінок для всіх нас.
Ми тоді ще не знали, що наш братик у полоні. Шукали скрізь, а селом повзли чутки про найгірше. Напевно наша віра та молитва були такими сильними, що сили небесні зглянулись над нами і повернули нашого Петруся з того пекла. Волонтери доклали неймовірних зусиль, щоб його відшукати. 25-го вересня відбувся обмін полоненими, в числі яких був і наш Петро. Радість від зустрічі була фантастичною. Дивлячись в його очі, ми бачили неймовірні страждання від пережитого на війні, біль втрат побратимів, гіркоту від зрад. Але там ще були мужність і відвага, непохитність і стійкість та нездоланна жага до життя. «Бо як же без мене будуть мої дівчата» - говорить наш Петрик.
Я дуже пишаюсь своїм братом, для мене він справжній Герой. Про нього мені говорити легко і водночас важко. Легко, бо ми все життя разом і важко, бо теперішнього і майбутнього у нас могло б і не бути.  Мій брат такий як і всі, нічим не відрізняється від інших хлопців. І разом з тим особливий, бо він є любов!
З великої любові він був готовий пожертвувати своїм життям, захищаючи нас та мільйони інших українців. Адже тільки любов здатна на перемогу: любов до родини, любов до рідної землі, любов до всього, що ми асоціюємо зі словом Україна.
Я хочу сказати, що мій брат Петро - втілення відданої та жертовної служби своєму народу, щирої, щедрої та до кінця вірної любові Батьківщині та своїй родині. Ти наш   захисник і надійна опора для сім'ї та приклад наслідування для мене. Ти – найкращий у світі, ми любимо і пишаємося
  тобою! Ти справжній мужчина, дякуємо тобі, що ти у нас є!
  Богдана Головій 
 учениця 9-А класу 
Переможець обласного творчого конкурсу "Герої серед нас".  І місце серед учнів 5-9 кл.